Наша рідна вишиванка

%d0%b2%d1%8b%d1%88%d0%b8%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%b02Ініціатори та організатори виставки «Українська вишивка — наш генетичний код» Вілена Воронова та Інна Силантьєва

Пам’ятаю, як маленькою дівчинкою я із завмиранням серця і в передчутті свята, переживаючи усю гаму найпозитивніших емоцій, чекала цього дня, бо приїжджали і збиралися в будинку моєї бабусі вони – чотири бешкетних студентки: моя улюблена тітка і її три вірних подруги. Вони, чарівні бунтарки, не те щоб автентичні хіпі, але все ж так відрізнялися від сірої маси і яскраво виділялися із буденності. Їх джинси-кльош з відвертими потертостями і вшитим клином з квітчастої тканини, велика кількість намиста і браслетів і, звичайно, блузи в етнічному стилі, вишиванки і «горсетикі» не давали спокою «дорослим» тітонькам і бабусям. А вони, як ніби не чуючи буркотливих сентенцій, відкривали нові горизонти життя і так хвацько конструювали майбутнє, ні на хвилину не забуваючи про минуле. Креативні, кожна була локомотивом в своєму ВНЗ за частиною різноманітності студентського життя, завзяті КВВ0-іці, вони генерували культурну парадигму Альма Матер, іноді ризикуючи бути виключеними з «вишу» через «надзахопленість» народними традиціями і «всім українським». Ось і 13 грудня, знаходячи вагомий аргумент, збігали з вузівських занять і поспішали на Андріївські вечорниці на малу батьківщину. Дуріли, пекли балабушки, кожна позначала свою і виносили їх Лунаходу (так звали собаку), який з поважним виглядом по черзі з’їдав тільки що випечене дівчатами частування. Вони сміялися і констатували факт черговості виходу заміж кожної з них, після того як чергова пампушка була з’їдена. Згадала, як дві балабушки собачка забрала далеко-далеко. А це, за стародавнім повір’ям, означало, що майбутні чоловіки дівчат будуть здалеку.

«Ну що, Вірочко, роз’їдемося ми з тобою хто куди!», — посміхаючись, сказала моя тітка, майбутній заслужений вчитель України, громадський і культурний діяч, своїй подрузі.

«Так, Томко, відчуваю, розведе нас доля!», — вторила їй Віра, тоді ще Наконечна, а сьогодні – Матковська, відомий в світі мистецтвознавець-колекціонер-етнограф …

… «Українська вишиванка – наш генетичний код»… Виставка саме з таким неймінгом відбулася під головним куполом країни в останній пленарний тиждень року, що минає. Я, як організатор, під час підготовки все ніяк не могла вийти зі стану зворушливих спогадів дитинства. Так, час від часу, діставала з репозиторіїв своєї пам’яті мета файли, де надійно зберігається минуле.

«Українська вишиванка – наш генетичний код» − не просто виставка відомої колекціонери Віри Матковської з локацією в Верховній Раді України, де представлені зразки українських народних костюмів , вишиті сорочки, хустки, прикраси, архівні фото, а значущий концептуальний event, вкрай необхідний для зміцнення національного духу, підвищення рівня самоідентифікації нації, популяризації декоративно-прикладного мистецтва. Це – «живий контент» для зацікавлених осіб: експертів, майбутніх мистецтвознавців, етнографів, який послужив їм прекрасним навчальним матеріалом. А для народних обранців – час визначитися з тим, що для них є історико-культурна спадщина: цінність чи інструмент для популізму. Адже, як зауважила сама пошановувачка вишивки:«Все своє життя я присвятила колекціонуванню національного вбрання. Нині в моїй колекції півтори тисячі жіночих і чоловічих вишитих сорочок, запасок, спідниць, кожушків, безрукавок… Усі ці вироби народної творчості: як колишні, так і нинішні, мають велику історичну цінність, та, на превеликий жаль, ресурсу для дбалого і якісного зберігання у мене немає».

Так, в Україні,на превеликий жаль, алгоритм співпраці приватних колекціонерів, які власним коштом зібрали історичні шедеври у цілі експозиції, з державними інституціями не напрацьовано.

Я вже не вперше, дякуючи Вірі Матковській, торкаюся та переживаю історію Борщівської сорочки, і вкотре не можу зрозуміти: чому усі патріотичні гасла, телеономні концепти не трансформуються у конкретний результат? Для початку – створення Національного музею вишиванки.

Невже один із головних історичних артефактів не заслуговує на увагу 365 днів у році, а не тільки у державні свята, і, що взагалі прикро, ще й у формі виробу з Китаю?

Сьогодні знана в Європі тернопільчанка, не дивлячись на щільний графік, знайшла час і можливість приїхати до столиці, щоб у стінах парламенту представити те, що нещодавно було презентовано у Швеціїї, країнах Балтіїї. Сказати, що це цікаво – нічого не сказати.

Але сьогодні я рефлексую: розумію, що прийняття надважливих законів у сесійній залі, що на порядку денному головний кошторис країни на наступний рік, і що у народних обранців «кругом голова» від фінансових «клопотів»…Та коли людина прагне щось зробити – вона віднаходить можливість, а коли інтересу немає – знаходить причину.

Отож, якщо коротко щодо активностей народних обранців: цікаво було тільки лідеру Радикальної партії Олег Ляшко, який, між іншим, урочисто відкрив виставку, депутату фракції РПЛ Денис Силантьев та деяким окремим депутатам-адептам історії.

  %d0%b2%d1%8b%d1%88%d0%b8%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%b01   %d0%b2%d1%8b%d1%88%d0%b8%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%b03

Однак, інтерес інших — не політиків, хто в цей час перебував у Верховній Раді, був чималий. До книги відгуків навіть вишикувалась черга, а на континуум питань колекціонерка не встигала відповідати. Особливо було цікаво дітям, яким не просто презентували колекцію, а і потішили цікавим сторітелінгом.

Званий гість численних міжнародних фестивалів, форумів, вернісажів. Співпрацювати з нею бажають представники авторитетних європейських організацій та світових спільнот. А вона, як і в юності, залишається чуйною на кожну ініціативу ззовні і поспішає порадувати світ черговою порцією альтруїзму. Так, саме, бо початком був ентузіазм і пристрасне захоплення красивої дівчини народними промислами.

Віддаючи перевагу в своєму гардеробі одягу з приставкою «етно», вона поринула у світ вишивки. Багато років, відмовляючи собі в будь-яких жіночих примхах і радощах заради колекціонування, Віра по крупинках збирала свою колекцію. А оскільки після закінчення Київського технологічного інституту доля «занесла» подружню пару (на той момент Віра вже вийшла заміж) на Тернопільщину, то зрозуміло, що «Борщівська вишиванка» не змогла не потрапити під дію особистого радара колекціонерки-початківця.

Зачарована візерунками на старих жіночих сорочках, вона почала шити блузи для себе. Але потім, ознайомившись з нескінченною різноманітністю візерунків, технік вишивки на старих сорочках, зрозуміла, що краще створити просто неможливо, а шедеври народного рукоділля, які так швидко зникають з мапи буття, потрібно обов’язково знаходити і зберігати. Дякувати Богу, на той момент молода жінка мала серйозну підтримку в особі чоловіка, адже колекціонування − це чималі фінансові інвестиції. Вдячність Анатолію Матківському, бо і його участь зробила захоплення дружини справжнім надбанням не тільки їх сім’ї, а й нашої країни.

Борщівська сорочка … Про неї Віра може розповідати годинами, відкриваючи слухачеві таємниці історії створення народного шедевра, який сьогодні став справжнім трендом.
Історія чорної борщівської сорочки сягає глибини століть. За існуючою легендою, під час татарської навали в декількох придністровських селах Борщівського краю загинули всі чоловіки. Тоді вдови і дівчата в знак печалі від непоправної втрати поклялися протягом семи поколінь носити траур. Свої сорочки вони почали вишивати тільки чорною ниткою. Покоління, яке народилося на початку 20-го століття, стало останнім, пов’язаним цієї жіночою клятвою. В результаті світ отримав унікальну сорочку. Сорочки Борщівщини — це обереги, і, будучи матеріальною необхідністю, вони стали духовною потребою краю.

Борщівська вишиванка впізнавана за версту, бо має свої маркери, перший з яких – конопляне полотно; другий – густа вишивка чорною бавовною, третій − вставка і зморшка на рукаві. Сьогодні усіма тонкощами «борщівської красуні» можна було милуватися наживо. Віра Матковська радо надавала можливість вбратись в шедеври її колекції аби відчути, що то таке автентичний національний одяг. Саме це і зробила моя колега, Інна Силантьєва Инна Силантьева, співорганізатор та ініціатор унікальної виставки «Українська вишиванка – наш генетичний код».

Звичайно, мене як автора бренд-стратегії «Брендування міст — імідж і репутація України» не залишають байдужими особистості, які роблять все можливе для збереження історико-культурної спадщини, яка є вагомою складовою національного брендингу.

У безмежному просторі глобальних викликів та імперативів ми всі проходимо важкий шлях. І дороговказом на цьому шляху має бути національне саморозуміння. Саме національна культура нагадує про себе як про базову умову національного самоздійснення. Стан і розвиток культури завжди перебуває у прямому і зворотному зв’язку із загальним духовним тонусом суспільства. Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно. Тому сьогодення актуалізувало питання збереження історико-культурної спадщини українського народу і це питання є питомим у політиці сучасної України, бо збереження історико-культурних пам’яток має надважливе значення для українського народу, сприяє формуванню патріотизму, почуття гордості, самоусвідомлення у громадян України, дає змогу об’єктивно оцінити загальну історію країни і народу.

Ще у дитинстві нам інспірували філософську тезу по те, що без знання власної історії ми не можемо стати дієвими конструкторами майбутнього. Так, культурна життєздатність нації аксіологічна домінанта на карті буття та відлікова точка в системі державних координат.

… В сесійній залі гамірно, а в мене на душі світло, бо знаю і вірю, що у Віри з’явився шанс, адже у спілкуванні з лідером Радикальної партії Олег Ляшко вона озвучила найпотаємнішу мрію про створення першого в історії України музею-студії вишивки, де діяли б виставковий зал та майстерня для всіх охочих оволодіти традиційними прийомами мистецтва вишивки.

Вона мріє, щоб як і у країнах Європи, в нашій країні повноцінно функціонували муніципальні музеї. Тож, амбітність політика, який є апологетом народних традицій та звичаїв, політика, який працює на результат, вселяє надію, що питання функціонування муніципальних музеїв буде врегульовано на законодавчому рівні. Адже у колекціонерів, зазвичай, немає можливості створити приватний музей власним коштом.

А от муніципальні музеї як основна на сьогодні форма недержавного музею, що виконує властиві йому функції щодо збирання, збереження і презентації колекцій і перебувають в управлінні місцевих адміністрацій і фінансуються з місцевих бюджетів, – проблему вирішити можуть. І це особливо має сенс саме зараз, коли держава взяла курс на децентралізацію, а передача значних повноважень від державних органів органам місцевого самоврядування набирає обертів.

Я знову повертаюся до мистецтва вишивки. Вивчаючи і вдивляючись в візерунки, я все намагалася розгадати цей «код народу», в якому закладено сакральний сенс про минуле, сьогодення і, можливо, майбутнє. Міфологічне минуле вишиванки настільки глибоко сягає корінням у час, що мені важко відновити в своїх файлах пам’яті, хто з історичних особистостей першим згадав у своїх працях про цей народний промисел.
Можливо, це був Геродот, який в своїх працях про скіфів описав їх традиційний одяг і зауважив, що вона прикрашена вишивкою. Стверджувати не буду, оскільки і в арабських манускриптах 10-го століття зберігаються відомості про русів, які носили вишитий одяг.

Судження, думки, інтерпретації … Їх багато і всі вони мають місце бути. Мене в цій ситуації цікавлять більше малюнки. Адже першими абстрактними малюнками Homo Sapiensa були геометричні фігури, а вони – основа основ в слов’янській вишивці. Сенс, закладений в геометричні символи, завжди міфологічний і тісно пов’язаний з устроєм цього світу. Хто знає, може ці візерунки – знаки космосу, що зображують творчу силу Творця, будову Всесвіту, простір, час. Може тому предки вважали їх магічними і цілющими. Я, звичайно, не профі в семіотиці, але при уважному огляді орнаментів легко виявляю постійну присутність в них восьмикінцевої зірки. Октаграмма , як відомо, найсильніший знак в слов’янській культурі. Так, саме вона у наших предків позначала силу Космосу, єдине духовне начало. Її часто асоціювали і з Сонцем, і з зіркою, під якою народилася людина. Напевно тому восьмикутних зірок так багато було вишито на дитячих сорочках. Такий ось оберіг і символ для гармонізації та врівноваження енергетики.

Поклавши руку на серце, скажу, що для мене особисто більш цікаві вишиванки раннього періоду, до того як в слов’янську культуру з Єгипту прийшла традиція вишивати хрестиком, а з Китаю – гладдю. Мене заворожує ця повна символізму геометрія, і те як людина бачила долю свого роду, вписаного у Вселенські простори, де все розвивається за своїми канонами і правилами. Все ця символіка − магія наших предків. А для нас − ще один матеріал для одвічних досліджень та інтерпретацій…

%d0%b2%d1%8b%d1%88%d0%b8%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%b05   %d0%b2%d1%8b%d1%88%d0%b8%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%b04

P.S. … «Вілено, а яка вишиванка у Вас?» … Останнім часом на це питання доводиться відповідати досить часто. Я – апологет історії та мистецтва. Той факт, що «Джоконда» знаходиться не у моїй приватній художній колекції, а у стінах Salle des Etats Лувру, ніяк не заважає мені насолоджуватися посмішкою Мони Лізи і генієм Леонардо да Вінчі.
Хоча, після ознайомлення з результатами незвичайного експерименту, проведеного лабораторією Наркевіча-Йодка, з’явилося бажання придбати національний костюм. Можливо, почну з вишиванки … Думаю, ми знайдемося один для одного …

Вилена Воронова

Фото: Viktor Kovalevskij

#OpenWorldInfo